• Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • Настала осінь…

  • Їхній загін оточували. Виходу не було. Надія на контрнаступ померла ще до остаточного зародження. Надто вже численний ворог. Потрібна підмога, але надіятися на штаб було марно. Але все ж...

    -Звязковий! Передавай штабу, що нас оточено. Якщо через 20 хвилин не прийде підмога, ми просто будемо безжально розстріляні. Втримати територію нам допоможе хіба що диво. Але я не вірю в дива. Вірити - це прерогатива слабких.

    Штаб відповів не зразу. Хоча краще б не відповідав взагалі. Ніякої підмоги не буде і не може бути. Командувач загоном розумів, що цей бій може бути для нього останнім, тому перезарядивши свою ґвинтівку та віддавши наказ стояти до кінця ввірвався в бій.

    Кулі летіли в нього над головою, вибивали фонтани землі в нього з-під ніг, роздирали дерева на щепки, норовили влучити в м"яку плоть, але роки вишколу і безліч вдалих боїв зробили з нього таку-собі міні машину смерті. Його ґвинтівка замовкала лише в процесі перезарядки, вороги падали як підкошені, не встигаючи навіть зрозуміти, що з ними сталося. Відточені рефлекси командувача робили всю його брудну справу. Його свідомості залишалося лише забирати у вбитих зброю і викидати її подалі від трупів. Це Єдиний метод зповільнити блискавичний напад супротивників.

    Він ніколи не рахував скільки людей вбивав протягом бою. Він лише стріляв, кидав гранати, тікав з-під обстрілу і збирав зброю вбитих противників, яку зразу ж викидав подалі від самого поля бою. Або використовував проти самих нападників. Не один раз його рятував підібраний стінґер чи зв"язка гранат. Але оскільки набоїв вистачало, а на поясі очікувала на своЄ використання парочка зарядів до підствольника, тому грабунок мертвих був на даний момент не актуальний. Він просто вбивав, при цьому вдивляючись в обличчя кожного вбитого, ніби хотів побачити в їхніх рисах щось знайоме.

    Спалах зправа. Стрибок, автоматна черга, ривок, знову черга, перезарядка, м"яка віддача підствольника, прицільний вогонь одиночними, мінімальна зміна дислокації, наступна черга по кущах... Коротше кажучи, справу свою він знав на тверде 5 з ще твердішим плюсиком. Але кожне правило маЄ свої винятки.

    Під час чергової перебіжки він надто пізно побачив відблиск ворожої оптики. Гранату не докинути, а цілитися зовсім нема часу. Поливати ж шквальним вогнем весь пагорб було б, м"яко кажучи, не раціонально. Так швидко він, напевне, в своЄму житті ще не бігав. До найближчого укриття залишалося всього декілька метрів, але снайпер був професіоналом. Перша куля зірвала лямку рюкзака, наступна ж потрапила точно в ціль. Ноги командира зробили ще декілька кроків і навідріз відмовилися функціонувати. Руки слабли, але тепер був час прицілитися. Перша куля вщент рознесла оптику, ледь зачепивши снайпера. Друга остаточно позбавила його можливості вести прицільний вогонь. В цьому командувач не сумнівався. 

    Сили остаточно покидали його тіло. В очах темніло. Руки опустили ґвинтівку, ніг ніби і не було ніколи. З голови швидко тікали думки, не встигаючи затриматися там ні на секунду. В нього влучили. Його вбили. В даному випадку залишалося лише одне - рахувати. Просто рахувати, заповнюючи порожню свідомість цифрами:

    - раз... два...- прохрипів він, але тіло навідріз відмовлялося його слухати.

    - три... чотири... п"ять...  - рахував він подумки. Повільно, вкладаючи в лічбу всі останні сили, щоб випадково не збитися.

    - шість... - все тіло наповнювалося дивним незвичним теплом.  ЖиттЄві сили прибували з кожним квантом часу.

    - сім... - давлячи біль в грудях він почав говорити вголос.

    - вісім... - біль давно минув, але сил встати ще трішки бракувало.

    - дев"ять... - він дотягнувся до ґвинтівки. Добре, що ближній бій вівся трішки далі, тому його ґвинтівку ніхто не викинув біс зна куди. Принаймні, не прийдеться за нею бігти, витрачаючи дорогоцінні секунди бою не за прямим призначенням.

    - Десять! - прокричав він, підриваючись з холодної землі і відразу ж пускаючи чергу в неуважного кулеметника.

    Головне встигнути втекти з поля обстрілу снайпера, доки той не змінить оптику. Надто він вже влучний, зараза. Тим часом ворог починав відступати. Не зважаючи на величезну перевагу в кількості вони залишали важкі кулемети і тікали, раз по разу стріляючи з-за спини, не цілячись. Це була перемога. Вороги тікали, падали підстрелені нашими бійцями, рахували до десяти, вставали і бігли далі.

    - Диво таки сталося!  - прокричав командувачеві звязковий, що саме дорахувавши до десяти вставав і струшував з себе залишки ворожої осколкової гранати. - А Ви не вірили! - знову прокричав він і взявся завзято налаштовувати залишки радіоапаратури.

    Недовго думаючи командувач, все ще оглядаючись по сторонах, побіг на пагорб, де ще декілька хвилин тому лежав так вдало замаскований снайпер. Замість нього була лише ледь прим"ята трава, залишки оптики і записка:

    " СтаріЄш, командир! Та і я вже форму втрачаю...

    Отже, 1 - 1, плюс рюкзак з твоЄї і оптика з моЄї сторони. Що ж, бувало і гірше!

    Ти не горюй, скоро зустрінемося!"

    Підпису не було, але "командирові" і так було все зрозуміло:

    - От чортяка! Ох вже ж завзятий, зараза! Звісно ж зустрінемося! - подумав він, і усміхаючись поклав записку до рюкзака, де схожих записок було вже близько сотні...


  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • Настала осінь…