03.11.2011

the oblivion



  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • Предтеча

  • я вийшов на дах десь біля п"ятої ранку, коли місто ще спало, сонце кидало свої перші промінці з-за обрію а голова була ще повна сновидінь. Моя дев"ятиповерхівка мене дико дістала. Як і все інше в цьому житті. Як і саме життя. Я ненавидів життя більш за все.
    Я ненавидів себе, я ненавидів оточуючих, я давно забув що таке щастя. Весь останній час я навіть не існував. Я скнів у цьому жорстокому, безумному і жахливому світі. Я був готовий зробити крок вперед і більше не бачити нічого у свому клятому житті. Якби не одне але. В моїй голові почали роїтися думки, що особливо небезпечно для самогубця. І не так думки, як спогади

    4 роки.
    Я пам"ятаю кров. Багато крові. Я розбив підборіддя до металевих східців. Все обличчя в крові, вся футболка в крові. Ммм. Тоді я ще не знав що таке життя, тому навіть не плакав. Хоч було боляче. Мені було не до того. Я жив

    11 років.
    Я запримітив в школі одну дівчинку. Вона була симпатична і весела. З красивим довгим волоссям і тоненькими вустами. Я знав її ім"я, але ми не були знайомими. Тоді я вперше закохався. І назавжди, напевне.

    13 років.
    Мені вперше розбили носа. Знову багато крові. Дивно, більшість чітких спогадів про дитинство супроводжуються спогадами про велику кількість крові. Тоді я ще не був байдужим. Я вже розчарувався в коханні, зате вірив у справедливість і доброту.

    15 років.
    Я вперше захотів померти. Все навколо страшенно мене дістало, я вкотре розчарувався в коханні і змирився з відсутністю справедливості в цьому довбаному світі. Тоді я взяв шматок скла і повільно, з натиском, провів ним по зап"ястку. Знову купа крові. Але чи я замало старався, чи не так вже і хотів померти, та все ж кровотеча зупинилася хвилин через 5. На руках кров, на одязі кров. Кров на склі. Тоді я вирішив ще трошки пожити

    19 років.
    В 19 років мене збила автівка. Насмерть. Мене ще живого привезли до лікарні, але через декілька годин мене вже не було серед живих. Я чітко пам"ятаю як Я, саме Я залишав власне тіло на операційному столі і летів догори. Недовго летів, бо мене наздогнали, силоміць заштовхали назад до тіла і сказалии жити. Тоді я не смів їм відмовити.

    Я і далі стояв на даху будинку. Вітер розвівав мою незастібнуту сорочку і куйовдив волосся. Всі ці спогади... Це все було так давно... З глибини пам"яті піднімалися величезні хвилі, які намагалися мене поховати заживо під собою. Намагалися забрати мене до себе. На глибину. Тоді я вирішив остаточно і ... прокинувся.

    Було близько п"ятої ранку, місто ще спало, сонце кидало свої перші промінці з-за обрію а голова була ще повна сновидінь. Я піднявся з ліжка, підійшов до вікна, в якому лише починали з"являтися проблиски білого весняного світла і зрозумів, що я таки щасливий...








  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • Предтеча