03.11.2011

Тепло



  • War. War never changes

  • Російська культура: автентичність і наслідування

  • Сьогодні нам вперше дозволили вийти назовні. Звісно, багато було проти, але ми все ж добилися дозволу. Нас було п"ятеро і ми не бачили неба вже 20 років. На поверхні і досі радіація, але надто довго ми сиділи під землею...

    І нарешті перед нами відкриті двері сховища, в якому ми не бачили сонячного світла стільки років. Перше, що ми відчули вийшовши з полону сховища - тепло. А точніше його відсутність. Не зважаючи на те, що за календарем було літо, холод пронизував усе тіло навіть крізь захисний костюм. Небо над головою було важким, темно сірим і низьким. Але це все ж краще, ніж флюоресцентні лампи і металева стеля. Навколо було пусто, тихо і холодно. Лічильник гейгера тривожно потріскував, попереджаючи про небезпеку рідного міста, що виднілося зараз перед нами як на долоні. Ми спустилися поближче до будинків, що похмуро дивилися на нас своїми пустими вибитими очима-вікнами. Давно тут нікого не було. Місто покинули зразу після оголошення небезпеки. Сховище було збудоване задовго до Катастрофи, тому всі були готові до такого розвитку подій.

    Мені було 9, коли сталася Катастрофа. І не зважаючи на це я чудово пам"ятаю сонце, блакитне небо, зелень природи і тепло, якого було зараз надто мало.

    Ми йшли до центру міста. Ми не говорили і взагалі забули один про одного. Надто важливим для нас був цей мертвий світ, тому ми намагалися насититися тими враженнями, що зараз отримували. Нам дозволили бути ззовні лише годину, тому кожен намагався побачити все, що тільки можна було зафіксувати очима чи іншими пристроями, якими нас ледь не примусово вкомплектували перед виходом.

    Мертве місто вражало своєю красою. Сірі старі будинки, що починають розвалюватися від старості і недогляду, пусті вулиці, заіржавілі ліхтарі і розтрісканий асфальт. Тиша. Навколо стояла страшна, незвична і абсолютна тиша, лиш де-не-де вітер стукав відкритими дверима чи розбитими вікнами.

    Ми саме дойшли до центру міста, як в навушнику прозвучав спотворений електронікою голос:

    - Лячно, правда? ... ех, не хочеться мені повертатися, але вже час. Давайте ще трішки пофотографуЄмо і додому...

    - Додому?! - скипів я - Додому? Ти називаЄш цю діру в землі додомом?! Це наш дім! Це місто наш справжній і Єдиний дім! - Я сам не розумів чому це говорю, але знав, що так воно і Є

    - Досить, заспокойся. Справді, це наш дім, але нічого не вдіЄш..

    - Не вдіЄш? Та невже? - сказав я і почав стягувати протирадіаційний костюм

    - Ей, ти не дурій! Застібни захист! Тут радіації по коліна!

    Мій захисний костюм лише тривожно запищав, коли я відстібнув шолом. Вперше за стільки років я вдихнув справжнЄ повітря. Воно було брудне, важке і радіоактивне, але воно було справжнім. Я скинув рюкзак з кисневими балонами та іншою електронікою і пішов туди, де мене ніхто не чекаЄ, де нікого немаЄ, але де справжнЄ життя. Туди, де мріяв бути цілих 20 років. Туди, де я і залишуся назавжди - додому.


  • War. War never changes

  • Російська культура: автентичність і наслідування