• Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • War. War never changes

  • Я кожного ранку проходив ціЄю вулицею і кожного ранку дивувався, чого цей звичайнісінький таксофон встановлено в рожевій будці?
    Всі ж інші таксофони сидять собі в стандартних синьо-сірих одиночних камерах, а цей - в рожевій будці. Де логіка, думав я, проходячи повз автомат і забував про нього вже через декілька кроків. Одного разу я навіть вирішив глянути на нього ближче, але нічого дивного, окрім, звісно, кольору самої будки в цьому таксофоні не було. Звичайний апарат, яких безліч розкидано по всьому місту. Апарат, яким майже ніхто ніколи не користуЄться. Та і понту ним користуватися, якщо дзвінок з мобільного набагато зручніший і дешевший. Але мені не давав спокою цей яскравий і насичений колір. Ну от якого біса, думав я, але не міг придумати, якого ж.... Я навіть пробував шукати подібні випадки в інеті, але нічого так і не знайшов. І все було б як завжди, якби не сьогоднішній ранок. Я йшов тротуаром, через дорогу від дивного таксофону, але помітив що щось на цій вулиці не так. Придивившись, я побачив, що нема таксофона. Я перебіг дорогу прямо там, ледь не потрапивши під колеса модної іномарки. Підійшовши ближче до того місця, де колись стояла дивна будка, я помітив, що від неї не залишилося жодних слідів. Взагалі! Ні Дірок в асфальті, ні навіть його колір не давав можливості зробити висновок, шо тут взагалі колись шось було. Інші таксофони, які стояли метрів за 20 і далі припадали снігом і пилюкою. Цього ж, яскраво-рожевого, не було. Я підійшов до якоїсь бабусі, шо чекала на маршрутку, і спитав про таксофон.
    - В рожевій будці? Не було тут ніякого таксофону. Оно, там, далі, стоять пару. А тут не було
    Ну буваЄ, може не бачила вона, не звертала уваги, але всі, кого я зустрічав на цій вулиці якось дивно дивилися на мене і казали шо нічого і інколи тут такого не було. Я вже думав, шо з"їхав з ґлузду, але в цей момент в мене задзвонив мобільний:
    - Алло?
    - Не слухай їх, вони звичайні люди - пролунав в слухавці приЄмний чоловічий голос - звичайні люди, які не помічають нічого, що для них не Є корисним. Вони кожного ранку поспішають на роботу, чи куди їм там треба. Постійно поспішають і не задумуються ні про що, крім того, як би то їм не запізнитися, не затриматися і не отримати на горіхи від начальства чи когось іншого. Вони просто роботи, яким все на світі байдуже. Все, що не стосуЄться їх ососбисто...
    - Хто Ви? - трохи розгубившись питаю я
    - Ким би я не був, основне не забуай ким Є Ти, і ким Є всі навколо
    Я просто стояв і мочав. Я не знав що сказати
    - А ти не переживай так за цей таксофон. Його дійсно ніхто не бачить. Майже ніхто. Його можуть бачити лише ті, для кого життя не просто рутинність і одноманітність. Його можуть бачити ті, хто не розівчився жити...
    В трубці пролунали короткі гудки. Я ше здивувався, відколи це в мобілках короткі гудки?, але через секунду зрозумів, що гудки йдуть не з мого телефону, а з таксофону в рожевій будці, який виблискував ніжно-рожевим блиском прямо в мене за спиною...












  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • War. War never changes