03.11.2011

сни…



  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • шось якесь

  • ...і я відкрив очі. Я стояв посеред якоїсь пустелі. Під ногами розтріскана глиняна земля і пісок. Багато піску. Я оглянувся і оторопів. Зовсім недалеко від мене стояв замок. Це була величезна фортеця періоду середньовіччя з бійницями, укріпленнями і її захисниками, які чомусь зразу видалися мені дивними. Вони ходили навколо височезних стін і навіть не помічали мене. Та і ще якась деталь не давала мені спокою...

    - В чому прикол? - вголос сказав я, ніби бажаючи отримати від когось відповідь
    - Вони мертві - спокійно сказав високий хлопчина, який стояв біля мене і дивився на бастіон. Ще секунду тому я готовий був поклястися, що крім мене і цих дивних людей з мечами і кованими алебардами не було абсолютно нікого.

    В цей момент я зрозумів що муляло мені очі. Світло. Воно було надто неправильним. Я підняв очі догори і не зразу зміг їх опустити.
    На небі була ніч. З зірками, зовсім близькими планетами і чимось схожим на північне сяйво. Звідки бралося це сліпуче світло, яке разило очі, я не знав. Та і не до того мені було:

    - Як це мертві? Вони ж оно ходять, навіть, ніби, перегукуються один з одним, звичайні люди...
    - Мертві! І чи люди вони взагалі...
    - Де ми?
    - Покарання...
    - Що?
    - Покарання... Їх покарали! Покарали!!! Вони колись були людьми, але зараз вони мертві на якомусь уламку землі і приречені вічно оберігати свій замок, на який так ніколи і ніхто не нападе! Це їхній фатум! Їхня вічність!...

    Далі я не слухав. Я пішов вперед, підібравши в піску якогось заіржавілого від часу меча. Я не знав для чого я це роблю, та і не знав, власне, що саме я роблю. На мене звернули увагу. Найближчий захисник оголив меча і побіг прямо на мене. Він і справді був мертвий. Крізь нього було видно і замок і інших його захисників. Перший удар наніс я. Меч не розрубав тіло, якого фактично не було, а пройшов наскрізь, лише на секунду затримавшись в середині марева, що так нагадувало лицаря в металевих латах. Ще удар, і ще. Я вправно відбивав удари і наносив свої. Очі лицаря дивилися на мене, але складалося таке враження, ніби вони не бачать, а пам'ятають...

    Ще удар і чоловік з червоним геральдичним гербом на грудях приглушено скрикнувши впав на землю. Інші охоронці продовжували ходити навколо замку, повністю ігноруючи як мене, так і свого побратима, що повільно розчинявся в повітрі у мене під ногами. Я навіть не встиг відійти від того місця, як вбитий мною мертвий воїн знову з'явився, ніби матеріалізувавшись з густого туману, який огортав всю фортецю. Я кинув меча і пішов геть, розуміючи, що явно тут зайвий...









  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • шось якесь