03.11.2011

шось якесь



  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • Предтеча

  •      - Ти чого такий засмучений? Щось сталося? - запитала вона свого знайомого, який стояв біля озера і дивився в далечінь, ніби намагався побачити щось приховане для інших в наповненому вологою повітрі.
         - Сталося?... сталося... Так! Сталося! І в всьому винна ти! - від нерозуміючого його тон переходив до обурено - депресивного.
         - Я? - здивувалася дівчина
         - Угу! Саме ти! Ти навіть не уявляЄш, як це важко, любити когось, якщо цей хтось навіть не звертаЄ на тебе уваги! Це триваЄ вже, напевне, декілька років. Кожного вечора я засинаю з думкою про тебе. Кожного ранку я прокидаюся з думкою про тебе. Я щодня марю тобою. А ти просто не звертаЄш на мене уваги. Кожного разу, коли я тебе бачу, мені хочеться розмазати свою голову об найближчу стіну, бо бачити тебе і розуміти, що нам не судилося бути разом для мене надто складно. Ти ніколи не звертала на мене уваги, але я ігнорував це і все-одно любив тебе. Але зараз я зрозумів. Зрозумів і остаточно вирішив... забути тебе...
    Я навіть не уявляю собі, як можна тебе забути. Я не знаю, про що мені ще можна думати, крім тебе. З думкою про що засинати і прокидатися. Це як забути власне ім"я. Можливо, але майже не реально. Хоча, ім"я, напевне, забути легше. Але я вирішив. Це буде дорого для мене коштувати, але іншого виходу в мене нема. Прощавай.

    Він розвернувся і пішов. Вона, в свою чергу, стояла і не могла зрозуміти що насправді сталося...

    Вона підійшла до нього наступного дня, одразу помітивши щось не те в його зовнішньому вигляді:
         - Що з твоїм волоссям? - здивовано запитала вона
         - Це ти про сивину? - і справді, ледь не половина волосся виблискувала кольором срібла - я і сам в шоці. Прикинь, зранку прокинувся - а воно сиве. Чого б це, сам не знаю...
    Вона насторожилася:
         - Те, про що ти говорив вчора... Ти це говорив серйозно?
         - Вчора? Ми хіба вчора бачилися?
         - Звісно ж бачилися. Просто ти був якийсь дивний, напружений.
         - Це напевне було не вчора. Я не пам"ятаю, щоб розмовляв з тобою. Хіба... Та ні, ніби ні.
         - Хіба що?
         - Ну... Вчора я сидів з друзям в парку. Ми сиділи, згадували веселі моменти, жартували... Потім я пішов прогулятися містом і...
         - І?
         - Я заблудився. Я якось раптово зрозумів, що знаходжуся в невідомій мені частині міста. Вже темніло і я насилу знайшов дорогу додому. Це може звучати трохи дивно, але саме так і було. Як я там опинився я і досі не розумію. Таке враження, що я там щось втратив... загубив...забув.. щось важливе... Але не знаю що саме. Кумедно, правда?
    Їй було зовсім не до жартів:
         - Подивися мені в очі!
    Він здивувався, але зазирнув в блакитну глибину її очей
         - Як мене звати?
         - ... ем... ти це до чого? Що ти хочеш цим сказа...
         - Як мене звати?! - вона ледь не кричала - Як?! - на очі їй наверталися сльози
         - Я.. я...  - він відвів погляд  - вибач, я не пам"ятаю. Ти не ображайся, зі мною таке буваЄ, в мене дуже погана пам"ять на імена. Я навіть всіх однокурсників досі по імені на знаю - почав було заспокоювати її хлопець, але вона вже плакала і била його своїми маленькими кулачками в груди:
         - Ти таки говорив серйозно! Навіщо?! Навіщо ти це зробив?! - вона плакала і була на грані істерики

    Він пригорнув її до себе, погладив її волосся і поцілував. Він не знав, чому це зробив, але щось підказувало йому, що так він і мав зробити...

























  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • Предтеча