03.11.2011

Предтеча



  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • Володарі небес, аси люфтваффе

  •       Колись давно я був знайомий з одним чоловіком. Він часом любив розповісти історії - другу, потягуючи сизий димок зі своЄї різьбленої люльки з червоного дерева. Я тоді був ще зовсім дитиною. Років 6. Може 7. А то і всі 8. Ми любили прийти на лавку, на якій часто сидів цей дідуган, і послухати його байки. Він завжди розказував щось цікаве. В моЄму віці мене мало цікавили дорослі. Вони здавалися мені якимись дивними, постійно заклопотаними, роздратованими. Одним словом - дорослі. Їм дітей не зрозуміти. Як і дітям не зрозуміти дорослих. Дилема. Але цей старий завжди розказував щось цікаве.

          Я пам"ятаю, як одного разу влітку я був зовсім один. Всі друзі пороз"їжджалися на моря-села-хутори, а я залишився на одинці з пекучим дитячим літом. Обійшовши сотий раз вздовж і впоперек свою малесеньку вуличку, яка здавалася для мене цілим світом, я вирішив піти до старого. Я не знав як його звати. Та і досі не знаю, якщо чесно. Та це було неважливо. Я пішов до старого. Він як і завше сидів на своїй маленькій дубовій лавці і смалив свою люльку. Дим виїдав очі, але розповіді діда були надто вже цікавими, щоб їх не послухати. Вже тоді він був старий-престарий. Я не знав скільки йому років. Та і не цікавився. В мене складалося таке враження, що він старий, як світ. У прямому значенні.

           Я просто підійшов і сів мовчки на лавку. Досі пам"ятаю цю лавку. Тільки от не пам"ятаю якого кольору вона була. Та і чи була вона взагалі? Я просто підійшов і сів. Здавалося, що стариган не звертав на мене жодної уваги. Він просто сидів і смалив люльку. Сидів і дивився прямо перед собою, ніби і не дивлячись нікуди.

          Того разу він розказав мені про смерть. Я довго не міг зрозуміти, що це таке і з чим його їдять. Я чув про смерть, але не розумів її причини. Та і наслідків, в принципі,  також. Саме тоді я зрозумів, що смерть це не кінець. Але і не початок. Що це не добре. Але і не погано. Що це буваЄ. Але часто. Що це дивно. Але неминуче. Я запитав, чи прийде смерть до мене, і в відповідь отримав лише ствердний кивок сивої голови.  -А до вас? - він тоді гмикнув, глянув на мене, усміхнувся і промовчав.

          Я тоді ще багато чого не знав. Не знав я і того, ким був цей сивий старий дідуган. Я і досі не шарю ким він був. Кого б я не запитав про нього, ніхто нічого толком не знаЄ. Жив собі дідок. Нікого не чіпав і ні з ким не говорив. Принаймні, так думали дорослі. Говорив він лише з дітьми. І розказував лише байки. Хоча байки ці були чимось більшим, ніж просто байки. Для нас, в тому зовсім юному віці, це було повчання і настанова. Хоч і делікатно завуальована і вміло прихована за простими, але глибокими за змістом словами. Ми ніколи не цікавилися, хто він, звідки він. Нас більше цікавили його історії.

        Коли наступного дня я прийшов до нього по нову порцію цікавого, то не застав його на лавці. Я прийшов через годину, але і тоді його не було. Відтоді я його більше не бачив. І ніхто не бачив. Люди казали, що він пішов. І я їм майже вірив. Інші казали, що він помер, але я то знаю, що це не так. Такі як він не помирають. Вони ідуть, щоб прийти. Забувають, щоб згадати. Говорять, щоб пам"ятали. Але не вмирають. Вже тоді я це знав напевне...


  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • Володарі небес, аси люфтваффе