• War. War never changes

  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • Місто потихеньку почало окунатися в осінь. Спочатку з’явився запах, запах осені та металевий присмак у повітрі. Його вітер розносив усюди, наче для того, щоб усіх сповістити, що вже час одягатись тепліше та не виходити з домівок без парасольок.
    Наступним з’явився колір. Колір осені завжди з’являється неочікувано. Наче, ось ще секунду тому його не було, аж ось він тут. Ніби то він грав із нами у схованки. Ми не змогли його знайти, і він здавшись вийшов із свого потаємного сховища. Тієї ж миті він розплескався усюди: по деревах, по землі, навіть повітря, здавалось, змінило свій колір. Але більшість людей не помітили його, і він здивувався, чому ж це і вирішив ще більше покрасуватися перед усіма. З верхівок дерев колір спускався донизу, вже накинувши свій шифон на всі крони. Але і тоді не всі звернули на нього увагу, тут вже колір зовсім образився і почав кликати на допомогу своїх товаришів: вітер та дощ.
    Друзі негайно примчали до кольора, вітер почав завивати днями і ночами, задувати усюди, де міг, колихати дерева у місті, стукотіти по вікнах гілками, та падаючим листям, осипати перехожих жовтими та червоними килимами, які знімав він з потемнілих стволів. А дощ плакав, випускав свої сльози на волю, щедро поливав ними землю, стукав по дахам та вікнам. Але люди тільки розкрили свої парасольки та побігли далі, ховались від дощу, сипали на нього прокляттями та розплескували воду з калюж. Вітер намагався допомогти дощеві, він як міг, виривав у людей парасольки з рук, зачиняв перед ними двері, аби тільки люди подивились та побачили, яке чарівне небо, яке прекрасне листя, відчули, який тяжкий але чудовий аромат витає у повітрі.
    Та, нажаль, люди не хотіли чути крику вітру, шепоту дощу біля своїх вух, вони все бігли й бігли і не звертали ні на що уваги.
    Втомився кричати вітер, втомився й дощ пускати свої сльози з неба. Вони вирішили відпочити й почекати трохи. Але втомилися й люди ховатися й бігати, вони вийшли на вулиці, вони почали роздивлятись навкруги. Але де ж поділася та краса? Куди зникли яскраві кольори? Чудові різнокольорові килими всі опали додолу. Дерева стояли голісінькі, виставляючи напоказ лише свої гострі, жахливі вітки. А вся краса, якою лише нещодавно вітер осипав перехожих, зникла. Дощ так сильно хотів допомогти, що навіть перестарався, та замість трохи змочити землю, зробив саму грязюку, а люди не бажаючи нічого бачити, втоптали в цю грязюку усі ті жовті та червоні килими. Втоптали так, що ті зрівнялися з землею, і від них нічого не залишилося.
    Люди засумували, мовляв, де ж та краса, про яку кричав вітер, де та чарівність, про яку шепотів дощ, все сіре та сумне. І тільки осінь посміхалась, подумки кажучи собі: «Дурні люди, їм ніколи не побачити мене такою, якою я є насправді, в усій моїй красі».
    Люди почали розходитись по домівках, кутаючись поглибше к куртки та пальто, зав’язуючи міцніше свої шарфи, проклинаючи холодний вітер та рясний дощ.
    Та вітер вже не міг зупинитися, він лютував і страшенно гнівався, іноді лише зупинявся від втоми аби трохи передихнути. І тоді, якщо дощ теж відпочивав, на небі хоч ненадовго з’являлося сонце. Воно, таке далеке у цю пору і не дуже спекотне могло тільки радувати око тих, хто хоч іноді зупинявся і роздивлявся навкруги, хто щось кричав вітру у відповідь, тих, хто шепотів дощу теплі слова, коли той падав на землю, тих, хто міг роздивитись у небі серед хмар рибок і коней, замки та принцес, торти та тістечка, кораблі й літаки, поля і гори, словом все, що могло б показати людському оку небо. І така людина була щаслива, вона посміхалася і знала, що за осінню прийде зима, а за зимою знову весна, його весна, ще одна. Саме заради цих весен і варто чекати, подумає він, було б нецікаво, якби були одні лише весни, бо тоді він би не цінував би їх так, як зараз, не чекав би кожного разу з нетерпінням. Він вже звик до осені, вона була для нього чарівною по-своєму. Він милувався нею, наче художник, який щойно намалював картину, милується своїм витвором. Він захоплювався її силою, був причарований її слабкістю. Щось було в осені таке, чого ні у кого не було, вона полонила його, хоча і сумна, хоча і темна, але все ж така незвичайна, така шалена, така прозора та чиста, омита стількома дощами, обметена стількома вітрами, її не можна не любити. Отак стояв він і думав, доки останні промені сонця не сховалися за обрій, наостанок кинувши прощальний блік людині. Вони обидва знали, що побачаться вже зранку і кожного разу прощалися як в останнє.
    І вітер жалів цю людину і не пробирався до нього під пальто, і дощ жалів його і не скидав краплі на нього, а осінь любила його, і кожного року чекала на зустріч з ним, і плакала дощами, коли він ішов, і завивала вітрами, мрачніла, блідла, доки зовсім не вибивалася з сил, і тоді її місце посідала зима, її рідна сестра…










  • War. War never changes

  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю