Соц сети



  • однокласники..

  • Весь цей час до Дня народження

  • Його приїзд сколихнув місто. Незважаючи на страшну негоду, на Співочому Полі зібралося понад п’ять тисяч людей – тільки для того, щоби почути його свідчення. Затуляючись парасольками від зливи, тернополяни й ті, хто приїхав сюди спеціально заради того, щоби побачити цю унікальну людину, горнулися один до одного й стояли тихо-тихо, ловлячи кожне його слово, вбираючи в себе його усмішку, світло й радість із його очей. Коли ж він попросив кожного підійти, щоби обійнятись із ним – Співоче Поле накрив настільки потужний заряд людських емоцій, що, здавалося, навіть повітря було наелектризованим – добротою, співчуттям, вірою, єднанням…
    …Коли я вперше побачила його відео, то зрозуміла, що просто зобов’язана зустрітися з ним і розповісти іншим про його життя. Я просто зобов’язана сказати йому, наскільки великим є натхнення, яке виходить від його посмішки.
    І байдуже, що мільйони інших людей уже говорили йому про це, байдуже, що в своєму житті від дав уже сотні інтерв’ю. Я була переконана, що, будучи слов’янкою, як і Нік, краще зрозумію його настрій, почуття, секрет його сили та оптимізму…
    І коли нарешті ця зустріч відбулася – спершу на ексклюзивному інтерв’ю, яке він погодився дати газеті «Відповідь», згодом на прес-конференції, а тоді й на Співочому Полі в Тернополі – я не могла відвести від нього очей. Не могла пропустити жодного його слова. А коли спробувала сісти й записати свої враження – у мене нічого не вийшло. Залишилися лише слова, сказані ним, які запали в серце, як добре зерно надії.
    - Мій батько - комп’ютерний технолог, - починає Нік свою розповідь. - Він працював на повну ставку, будучи при цьому пастором церкви. Мама працювала медсестрою на повний робочий день. І коли в них народилася дитина, яка потребувала значно більше допомоги, ніж зазвичай потребують діти, вони й не подумали здаватися: не розчарувалися в Богові, не віддали малюка в притулок, не покинули роботу чи церкву і навіть не перестали народжувати дітей. Завдяки оптимізму й непохитній вірі моїх батьків я став тим, ким є сьогодні, у мене є чудові брат і сестра (брат працює вчителем і одружений із медсестрою, сестричка закінчує медичний коледж і теж буде медсестрою), наша церква виросла й окріпла у вірі в Бога, а життя багатьох людей кардинально змінилося через це наше сімейне свідчення.
    Я дуже вдячний своїм батькам. Вони - мої герої. Будучи християнами, вони виростили мене з відповідним ставленням до життя. Проте настав момент, коли я усвідомив, що мама й тато можуть підбадьорювати мене лише до якоїсь межі, оскільки самі насправді не розуміють, як це – бути в моєму становищі. У них є руки та ноги. А як ти можеш розуміти когось до кінця, коли сам ніколи не проходив через подібні труднощі?
    Так що коли мені було 8 років, я вже був готовий здатися. І те, що я живий сьогодні – лише завдяки Богові. Він дав мені силу через той час, який я присвячував для стосунків із Ним, молитви, читання Біблії та через те, що я тримався за дані Ним обіцянки стосовно того, для чого я тут і де я буду опісля. І я розумію, що самотужки я цього всього не можу здійснити. Мені потрібен Бог. І Бог допомагає мені пройти через все, що доводиться проходити. І тільки Він каже мені, що все буде гаразд…
    Я багато подорожую по світу – мільйони людей слухають мене. Чи це тому, що я весь такий досконалий? Ні!!! Але я намагаюся відповідати тому образу, який Бог передбачив для мене.
    Багато людей, які бачать відео про моє життя, гадають, що все це – лише підробка, фотомонтаж. Проте, побачивши мене живого, починають вірити в чудо!!! У Індонезії 120 тисяч людей прийшли на зустріч зі мною, щоби пересвідчитися в правдивості відео. Я сподіваюся, що багато з них повірили в Бога, побачивши мене й почувши мою розповідь. До того часу вони переглядали DVD – але це не торкнулося їхнього серця. Тому я знаю, що не можу сидіти вдома, у Каліфорнії, і тиражувати диски. Мені необхідно їздити в різні країни, щоби заохотити людей вірити в чудеса. Крім того, у мене є дуже особливе служіння – служіння обіймів. Хоча я не маю рук, зате я маю велике серце – і кожен бажаючий може підійти до мене й почути, як воно б’ється – я свято переконаний, що це не залишить нікого байдужим.
    І якщо хтось каже: «О, як Бог може мене використати, що в мені такого?…» То я доводжу, що якщо Бог має план для мене, то Він має його для кожного.
    Люди бачать оптимізм і радість у моїх очах. Але я не завжди такий. Залишаючись наодинці з собою, я часто переживаю біль, сум, страх. Інколи мені буває насправді дуже важко. Трапляється навіть таке, що я прокидаюся, і мені просто хочеться плакати. Але я кажу собі: «Нік, якщо ти зараз не помолишся – то цей твій день буде й справді важким». А ще, коли я себе почуваю кепсько, я телефоную до свого друга, вчителя, порадника, мотиватора – називайте його як завгодно – дядька Віка, й кажу: «Дядько Вік, я втомився. Я подорожую по світу 40 тижнів на рік, говорю з мільйонами людей лицем-до-лиця понад 250 днів з можливих 365, практично не бачуся зі своїми рідними… Але я ж лише слабка людина, і мені потрібний відпочинок!!!». Дядько Вік спокійнісінько вислуховує мене й каже: «Розслабся, Нік. У тебе буде ціла вічність, щоби відпочивати. А поки працюй, скільки зможеш».
    І коли мені все ж випадає можливість благословенного відпочинку вдома, я використовую його дуже дивним чином - дивлюся романтичні комедії, іду на пляж, слухаю музику, яку зазвичай вмикаю на повний звук, а ще – пишу слова до пісень. Найчастіше це любовні пісні про мою майбутню дружину. Проте найкращі з моїх робіт – це пісні про те, як Бог любить мене, а я - Його.

    Запитую Ніка про його дитинство. Усмішка з легким відтінком суму пробігає по його сіяючому, натхненному обличчі.
    - Уряд Австралії допоміг мені ходити до звичайної школи. Там побудували пандуси на сходах, забезпечили мене людиною, яка би допомагала мені в класній роботі. Важче було в перші роки навчання, а вже в середній школі я почувався нормально. У мене вже були друзі, ніхто мене не дражнив. Я зрозумів: інші будуть думати про тебе так, як ти сам про себе думаєш. Якщо ти себе шкодуєш, інші тебе шкодуватимуть. Тому я намагався поводитися звично, і бути тим, ким я є, жартував, сміявся. Коли мої друзі грали футбол, я грав із ними – відбиваючи м’яч головою. Коли вони їздили на велосипедах - я катався на скейтборді.
    Відповідно до мене й ставилися. А ще мене дуже надихнула відома авторка книги «Джонні» і прототип головної героїні однойменного фільму - Джонні Еріксон Тада. Вона інвалід, і моя дуже хороша подруга. Ця жінка також написала відому пісню: «Круто бути в інвалідному візку». Малим я піддавався на дражніння дітей, але потім почав слухати цю пісню – і це мені дуже допомогло.
    У дванадцять років я запросив Ісуса в своє серце. До того часу я вже отримав відповіді на запитання, які мене турбували в дитинстві, - прочитавши історію в Біблії про сліпого чоловіка.
    Ніхто не розумів, чому той хлопчик народився сліпим, так само, як ніхто не розумів, чого я народився таким. Батьки говорили, що це відомо лише Богу. Але Ісус сказав, що це сталося для того, щоби проявилася сила Божа. Коли я це зрозумів, хвиля віри й миру зійшла на мене, і я почув, як Бог у моєму серці запитує: «Нік, ти довірятимеш Мені?» Це було єдине Його питання. І моя єдина відповідь Йому була: «Так, Бог, усе це складно. Я не розумію цього. Але я довіряю Тобі, Твоїй благодаті, любові та милості». Коли я був маленьким, то молив Бога про зцілення – я мріяв, що в мене виростуть руки та ноги. Проте зараз безмежно вдячний Богові, що цього не сталося. Люди, яким я розповідаю свою історію, розуміють, що мені довелося пройти через багато-багато болю. Але вони також бачать радість Божу в моїх очах – і розуміють, що причина щастя захована зовсім не у фізичному світі й не в обставинах, а значно глибше. І значно гірше бути інвалідом у розумі, світогляді, ставленні до життя, ніж бути людиною із обмеженими фізичними можливостями.
    Тож із п’ятнадцяти років, довіряючи Богові, я закінчив середню школу, поступив в університет, щоби здобути освіту в спеціальностях «Бізнес» і «Фінансове планування». Коли я досягнув «екватора» в навчанні, то почав займатися ораторською діяльністю.
    Одного разу мені довелося говорити перед трьома сотнями студентів, і для виступу мені дали всього сім хвилин. Та вже на третій хвилині половина дівчат ридала. А одна дівчина, що сиділа посередині аудиторії, просто плакала, плакала, плакала. Всі дивилися на неї, і вона почувалася присоромленою. Тоді дівчинка підняла свою руку й сказала: «Мені так незручно, Нік, чи можу я підійти й обійняти тебе?» І вона вийшла й зробила це перед усіма. Та мить змінило моє життя: усвідомлення того, що я можу впливати на когось так сильно. Тоді я збагнув свою мету. Кажуть, життя без мети – це життя без значення, життя без значення – це життя без надії. А в мене появилася мета – і надія.
    До того довгий час я не знав, чому я тут. А жити на землі, не розуміючи, для чого, хіба є у цьому сенс? Нова ціль усе змінила. Ціль може змінити життя будь-кого. Її може знайти кожен: незалежно від обставин, Бог має ціль і план на життя кожної людини.
    А ще, будучи маленьким хлопчиком, я мріяв мати людину, на яку міг би рівнятися – людину в моєму стані, яка чогось досягнула в житті. Проте, цього так і не сталося. Зате я зміг стати такою людиною для інших. А коли на одній із моїх зустрічей із людьми молоді батьки піднесли до мене маленького хлопчика без кінцівок, лише з маленькою ступнею на кшталт моєї, у моєю серці зародилася нова мрія: щоби колись, коли цей малюк виросте, ми з ним могли разом продовжувати наше служіння. Я вірю, що я буду прикладом і заохоченням для цієї дитини.

    Приїзд Ніка Вуджисіка до України став його першим знайомством із Європою, незважаючи на те, що обоє його батьків – вихідці із Сербії. Але, як він пообіцяв, не останнім. З нетерпінням його чекатимемо…

    Надійка Гербіш























  • однокласники..

  • Весь цей час до Дня народження