03.11.2011

Маґно



  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • шось якесь

  •      Я саме сів читати якусь дуже цікаву книгу, як до моЄї квартири дивним чином увійшов незнайомець в довгому плащі та капелюсі кольору ночі. ОстаннЄ, що я запам"ятав - це надто бліде обличчя невідомого і його дивний вигук "Маґно", від якого в мене підкосилися ноги і все навколо ніби втративши контраст і різкість сірим маревом розплилося перед моїми очима.

         Отямившись, я помітив, що стою перед величезним будинком, власне більше схожим на палац, ніж на просто великий будинок. Навколо починало темніти а повз мене, жартуючи і просто розмовляючи між собою парами йшли дуже гарно вдягнуті люди. Судячи з усього - в палаці сьогодні щось святкують.

    - Якщо я вже тут... - подумав я і попрямував до входу. Навколо були розкидані дивної форми клумби з ще дивнішими але страшенно гарними квітами. Люди навколо не звертали на мене жодної уваги, тому я йшов і розглядався в різні боки. Задивившись на чергову клумбу я ледь не налетів на дівчину, що стояла за декілька кроків попереду.

    - Привіт! - сказала вона і підійшла до мене. Вона була надзвичайно гарна. Якимось шостим відчуттям я знав, що знайомий з нею. І навіть дуже добре знайомий.

    - Привіт! - відповів я і обійняв її

    - Для кого ти це так вирядився? - посміхаючись запитала вона розглядаючи мій костюм.

    - Для тебе, звісно ж - сказав я і сам роздивляючись свій обшитий золотом сюртук і не менш шикарні штани. Звідки вони в мене я навіть і не задумувався. Не до того було

    - Ну тоді можу лише сказати, що люблю тебе. - прошептала вона мені на вухо і розплилася в усмішці

    - І я тебе. Йдемо? - сказав я і повів її до палацу. Хто вона така, хто я такий, шо за палац і якого діька ми туди йдемо я не розумів, але чомусь мені здавалося що так і маЄ бути.

         До палацу залишалося всього декілька кроків, як очі мої розплющилися і я побачив свою рідну квартиру. В кімнаті було темно а цілковиту тишину порушував лише стукіт чиїхось важких каблуків. Явно не дівчинки, яку я вів до палацу. Я спробував піднятися з холодної підлоги, але тіло навідріз відмовлялося слухатись. Зібравшись із силами я таки піднявся, але зробивши всього декілька кроків зустрівся обличчям з незнайомцем, що явно був не задоволений повтороною зустріччю зі мною.

    - Маґно! - Викрикнув він, але цього разу я навіть не похитнувся.

    - Маґно! - Вже ледь не на весь голос крикнув він і обличчя його перемінилося від здивування. Я також був не менш здивований, бо очікував не якихось дивних слів, а, як мінімум, табуреткою по голові.

    - Ти... Ти.. Як ти це робиш? - щиро дивуючись запитав він

    - Що роблю? - не второпав я

    - Ну... Цей.. Ти ж мав заснути.

    - Так от в чому справа. - нарешті зрозумів я - Ти щось сказав і я відключився. А я вже думав що з ґлузду з"їжджаю. Як ти там казав? "Маґно"?

         Чоловік в чорному ще більше здивувався і ніби мішок з картоплею повалився на підлогу. Це, напевне, в його плани не входило. Та і в мої плани теж, тому я виніс його на коридор і сів дочитувати якусь дуже цікаву книгу. Що він шукав в моїй квартирі і де я бачив цю чарівну дівчину я якось тоді навіть і не думав. Надто вже цікавою була книга...


  • Нік Вуджесік. Інтерв”ю

  • шось якесь