• НЕ ПРО НР

  • Співрозмовник

  • Щоразу, коли стикаєшся з чимось сильним і справжнім починаєш задумуватись: це сильне і справжнє - реальне чи це лише проекція нашої уяви, візуалізація нашого намріяного образу, звичайна ілюзія? Коли зустрічаєш того, з ким би ти хотіла мати сім'ю і дітей, і ти чітко розумієш, що це саме та людина, ти усвідомлюєш, що ніякої сім'ї і дітей тобі насправді мати не хочеться, як мінімум найближчі років 5. Тоді звідки знати що це саме та людина? І як бути певною, що через цих же 3-5 років, коли ти справді захочеш вийти заміж і мати дітей - тією людиною буде саме ця?

    І ти хапаєшся за неї, бажаєш отримувати більше: уваги, турботи, спільно проведеного часу, приємних несподіванок, більше смс, дзвінків, зустрічей, озвучуєш якісь свої вимоги... А потім розумієш: а навіщо ж вимагати це все, якщо я сама не хочу щоб це перетворювалось у щось надто серйозне, надто сильне, у банальну прив'язаність і що ще гірше - звичку?

    І ти сама починаєш пригальмовувати, вдавати вигляд, що тебе задовільняє все, як є, що тобі цього достатньо, і що більше тобі і не треба. А потім замислюєшся: а чому це я маю терпіти цю нестачу уваги, турботи, чому відхрещуюся від інших, які приділяють більше уваги, турботи, і готові зробити значно більше, ніж те, що я отримую зараз, і чому я маю отак от чекати ще років 3-5, витрачаючи найкращі роки своєї молодості на людину, з якою буцімто проведу решту свого життя, і зрештою: а навіщо мені все це взагалі потрібно?

    І ти знову починаєш вимагати більше, ображатися, бути чимось незадоволеною, капризувати, казати, що востаннє терпиш таке ставлення, востаннє пробачаєш таку ситуацію, кажеш, що з цим треба зав'язувати, навіть встаєш і йдеш з гордо піднятою головою... Наступного дня ти мучишся, весь день думаєш про нього, ображаєшся: ну а чому ж це він не пише і не дзвонить? І ти вже забула, що це саме ти пішла, ти сама, добровільно і навіть із гордо піднятою головою. Але як у нього вистачає совісті, не дзвонити мені? Так проходить день, другий, можливо третій. А потім він напише: "ну що, ти довго будеш отак дутися?" І ти розтаєш, забуваєш, що ображалась, а головне - чому ображалась взагалі? Він же написав, йому ж не все-одно, і це так безглуздо ображатись на нього, бо ж ти відчуваєш, що він - щось серйозне і справжнє, і ти так не хочеш його втрачати, і як по-дурному було піти, та ще й із гордо піднятою головою.

    І ти знову летиш, і сповна хапаєш ту дозу уваги, турботи, ті хвилини зустрічі, і ти точно знаєш, що зовсім скоро всього цього тобі абсолютно не вистачатиме, але... Це маленьке, це рідне і таке приємне щастя, таке справжнє і навіть серйозне. І на якийсь час твоє его розтає, воно просто розплескується під натиском цілої армії мурашок, які бігають по шкірі, коли ця людина поряд. І так хочеться зберегти це відчуття радості, цей момент - досконалий в тому, що це саме цей, а не якийсь інший, унікальний момент, який є зараз і який більше ніколи не повториться.

    І тоді ти забуваєш про якісь 5 років, якісь умовності, якісь вимоги... Є тільки зараз - і воно прекрасне.


  • НЕ ПРО НР

  • Співрозмовник